'Карусель', виставка фотографій Олександра Глядєлова

КАРУСЕЛЬ
три епізоди

Я добре пам'ятаю той травневий день. Збрешу, якщо скажу, що у всіх подробицях, проте загалом – добре. Я спустився пішки з Монпарнасу, де жив у друзів, пройшов Сен-Жермен-де-Пре, перейшов мостом Сену і знайшов Європейський Дім Фотографії. Завширшки у всю будівлю був натягнутий банер EXODUS Sebastião Salgado. У всіх залах, на всіх поверхах, були тільки його фотографії. Усе те, що він роками знімав, розповідаючи про людей, які вимушено полишили свої домівки. В підземних залах висіли пронизливі портрети дітей, зняті у таборах біженців. У цих дітей було дещо спільне: через різні, проте схожі причини, події їх розлучили з батьками. Гуманітарні організації допомагали з їхнім пошуком. Спускаючись униз залами, ти бачив причини, і в кінці, внизу, у дитячих очах, один із результатів.

Я провів там майже весь день, а потім, через вулицю Ріволі, вийшов на Пляс де ля Віль. На самому її краєчку стояла карусель. Можливо, вона і зараз там стоїть, хоча пройшло майже двадцять років. Біля каруселі нікого не було, світилися вогники по її краю, хоча було ще доволі світло. Я приголомшено дивився на карусель, ще повний переживаннями виставки. До мене підійшла бабуся в круглих окулярах з білою метавою оправою. Із нею був онук в коротких штанцях. Бабуся взяла квиток, онук сів на конячку, заграла музика і карусель закрутилася. Малий на ній був один. І не сумнівайтеся, усі символічні значення цього образу, що можуть спасти на думку, вони спали. Але для мене, на той момент, найголовнішим був хлопчик. Він, заворожений, рухався на випадково обраній конячці, наче наповнений очікуванням перед невизначеністю, що чекає на нього на цьому циклічному шляху. Життя на нього там чекало, звичайно, у кожній своїй витікаючій секунді. Бабуся мирно балакала з білетером, а хлопчик скакав у своє майбутнє. Я нарешті зробив знімок.

Наприкінці січня 2001 року я розпочав зйомки в сибірських в'язницях. У перший же день, а саме 24 січня, в СІЗО міста Маріїнськ контролери проволочили повз мене, мов неживий предмет, арестанта. Спочатку мені не дали його зняти, та врешт дозволили. Він лежав на кушетці в медсанчастині в’язниці, дивився в стелю та повторював свою адресу в Москві. Навколо метушилися медпрацівники. Цього арестанта зняли з етапу через фізичний стан. Його поклали в кузов вантажівки і повезли в колонію-лікарню. Там він помер у той же день. Його етап розпочався в Москві 9 січня, а 24-го він помер від виснаження.

Лише три тижні тому я жив у траншеях на одній з бойових позицій морських піхотинців під Водяним. В суботу командування організувало поїздку вільних від бойової вахти в Маріуполь. Підїхав Хаммер і чотири людини відправилися в увал. Повернулися до заходу сонця. Серед молодих матросів, був середнього віку спеціаліст, що воює на цій війні із самого її початку. Він привід суші і запропонував охочим розділити трапезу. Ми їли в кухонному бліндажі втрьох. Морпех, що вперше спробував цю їжу, запитав:
– Скільки заплатив за все?
– Неважливо, десь півштуки.
– Ого! А якщо би жінка дізналася..
– Жінка не дізнається. Просто сьогодні захотілося суші. Завтра може і не бути.

До чого це я?
Сядь на конячку.
Нехай карусель вертиться.
Залишайся людиною і пам'ятай про інших.

текст Олександр Глядєлов
куратор Олег Соснов