У стендапі ти можеш і повинен знецінити все, що набиває собі ціну, але насправді її не має

21.06.2018
У стендапі ти можеш і повинен знецінити все, що набиває собі ціну, але насправді її не має

Актор, імпровізатор і найбільш парадоксальний стендап-комік столиці Олександр Жипецький про те, що для нього комічне, чому не кожна сміхотлива людина комедіант, як це — виступати в провінційному Луврі і де він шукає нелогічності.

Про те, як усе починалося

У дитинстві я постійно смішив усіх, розповідав анекдоти. Мені подобалося помічати дивні, парадоксальні ситуації і підстьобувати людей. Але я ріс без розуміння того, що цим можна займатися професійно, не знав про існування такого жанру, як стендап, та й взагалі така робота здавалася мені чимось далеким і таким, що не має до мене стосунку.

Десь на перших курсах навчання у Чорному Квадраті, три роки тому, я дізнався про Свята Загайкевича, він виступав там як актор і один із перших в Україні почав організовувати стендап. Пішов до нього, подивився і попросився виступити. Тоді існувало одне круте і лампове місце, підпільна квартира під назвою Тукко. Вона знаходилась в одній з новобудов, якщо йти від Золотих Воріт Ярославим валом і повернути на другому повороті вниз. Ти заходиш, спускаєшся на мінус перший поверх до квартири, де з'єднані підвал і перший поверх. Хлопці накидали там крісел-мішків, поставили кальяни. Вечорами у квартирі збиралося чоловік десять-двадцять, але, незалежно від кількості гостей, Свят завжди влаштовував для них повноцінне шоу.

Ми часто виступали там за кальян. Сиділи, слухали жарти один одного, а після залишалися пограти у приставку або поспілкуватися.

Про український стендап

Стендап-культура в Україні не розвинена. У нас стендап - справа останніх п'яти років максимум. А у США це почалося ще з кінця двадцятих років. У п'ятдесятих або навіть раніше вони вже експериментували, тому що втомилися і наситилися звичайними монологами. Почали з'являтися нові дивні коміки, які працювали більше з абсурдом, використовували незвичайні сценічні рішення, та й в цілому давали свіжий подих стендап-культурі. Були хлопці, які працювали на взаємодії з лялькою, використовували мовчання і різні незручні дивні ситуації, потім з'явився Енді Кауфман...

На жаль, в Україні такі штуки зараз не затребувані, тому що для звичайного глядача, що не цікавиться стендапом, ще свіжа культура звичайного гумористичного монологу.

У мене є стендап, де я взаємодію зі своєю рукою, вона у мене живе і вмирає своїм життям, я роблю з нею різні речі, душу її, цілую. Мені самому цю штуку страшно робити. Весь час думаю, що люди вирішать, ніби я якийсь божевільний. Вони, звичайно, трохи в шоці, але зате як сміються!

Яким має бути стендап-комік

Стендап — жанр без четвертої стіни.

Ти можеш одразу отримати критику свого номера. Якщо в театрі хтось закричить Гамлету «Не вірю», йому скажуть «Тссс, тихо, це ж театр», навіть якщо Гамлет жахливо грає. А коли комік погано жартує, і хтось кричить «Погано», його підтримує весь натовп: «Таааак!».

Виходить, що стендап — найвразливіший жанр.

Стендаперу важливо володіти стійкістю, упевненістю в собі і об'єктивністю. Йому потрібно розуміти, чому добре, а чому погано. Ти далеко підеш, якщо виступаєш і аналізуєш: «Ага, вийшло погано, тому що я швидко і незрозуміло кажу, не той «заход» зробив, не впевнений в собі». Так ти розумієш, над чим тобі потрібно працювати.

Стендап-комік повинен бути гучним, впевненим і смішним, а яким гучним, яким смішним і яким впевненим ти будеш, вибирай сам. Можеш бути гучним, але спокійним. Можеш бути смішним навіть через те, що ти не смішний.

Про вигадування жартів

Іноді людина може бути дуже сміхотлива, а жарти генерувати не може, але хоче. Тоді вона починає вчитися. Але, на жаль це не завжди добре. Прочитавши пару книг і подивившись кілька лекцій, вона отримує механізми і ключі до створення гумору і думає, що на цьому її робота закінчується, хоча вона тільки починається. У такої людини все жарти виходять «за формою», «роблені». Ти ніби бачиш нитки, якими вона зшиває смисли, а іноді це не нитки, а йо**ні канати. І жахливо те, що навіть з такого жарту деякі люди будуть сміятися. Але це тільки базовий рівень, коли комік «б'є» по основах. Це не захоплює, не примушує задуматися і не дивує, а який тоді сенс?

Є кілька видів коміків. Багатьом легко створювати жарти в групі, разом розкручувати потік думок, знаходити якусь генеральну структуру. Я себе в таких ситуаціях відчуваю ніяково. В основному я знаходжу «заход» на жарт і розкручую його сам, але іноді буває ступор, і я не знаю, як подивитися на ситуацію по-іншому. Тоді колеги приходять до мене на допомогу.

Найбільш комічне для мене — це поєднання абсурдного, неймовірного і такого, що в той же час може статися. Це поєднання, максимально близьке до ступеня неможливості, але немає нічого, що не дозволяло б йому бути. І тому це так смішно.

Нещодавно знайшов свої старі «заходи» на жарти, які не міг розкрутити. Але через те, що у мене вже є нові знання та досвід, дивлячись на них, відразу приходять ідеї. Виходить, цьому матеріалу треба було полежати кілька років, щоб я виріс як людина і зміг по-іншому на нього подивитися. Упевнений, у мене й зараз є нерозкручені жарти, які вистрілять у майбутньому.

Коли я вигадую жарти, то намагаюся знаходити нелогічності і парадокси.

Пам'ятаю свої емоції, коли у податковій мене попросили взяти довідку, що я не вчуся в університеті. Я приходжу до універу, питаю, а мені кажуть: «Хлопчику, ти нормальний? Хто завгодно може попросити довідку, що він не вчиться». І тут я розумію, який же це дикий абсурд, вирішую, що повинен про це розповісти, і пишу дві сторінки. У таких ситуаціях з тебе прямо лізе, і ти розумієш, що це зайде, бо це живі емоції, справжня ненависть і гнів. Людина щодня стикається з такими ситуаціями. Її реакція зазвичай: «Ну що я можу зробити, можу позлитися або заспокоїтися».

А мій спосіб з цим не миритися — максимально викривати таку парадоксальність. Прошу зауважити, що слово «парадоксальність» тут є евфемізмом до фрази «йо**на дичина!».

Є ще така штука — взаємодія із загальним минулим. Наприклад, у мене дуже багато бітів про метро, тому що метро - цілий пласт нашої культури. І якщо я буду розповідати про київське метро в США, вони не зрозуміють. Але у нас це усі знають. Ти їдеш з Дарниці до Дніпра і встигаєш побачити п'ять різних продавців. Десь заходить жебрак, десь чувак, який продає дитячі розвиваючі журнали, десь тип на барабанах, десь бабусі співають. Ти так до цього звик, що встигаєш забути, що це ненормально. І глядач теж забув, але коли ти йому зі сцени про це нагадуєш, він відчуває непідробну емоцію.

Мені подобається придумувати жарти, які змушують задуматися або дізнатися щось нове.

У мене є біти про богів Греції, про міфологію, про Набокова. Це жарти, щоб зрозуміти які, потрібно володіти якимось запасом знань. Припустимо, коли комік говорить: «Слухайте, ви чули останню новину? Ні? Зараз я розповім». Ти розповідаєш новину, а потім з неї жартуєш. Це певний чит, ти дав людям інформацію і сам про неї пожартував. Але зовсім інший рівень, коли ти жартуєш про те, що глядач колись знав. Він отримує задоволення не тільки від гумору, а й від того, що у нього запустився розумовий процес тут і зараз, актуалізувалися його, здавалося б, непотрібні знання. Він відчуває себе причетним до культурної спадщини і добре, якщо у нього проноситься думка: «Так, все-таки не дарма Лоліту читав».

Може, це прозвучить самовдоволено, але мені подобається хід моїх думок, вміння чіплятися за деталі і розкручувати їх, використовувати драматургічні прийоми в гуморі.

Краще відчуття на світі, це коли я можу сам себе захопити і розсмішити. Я вважаю, що, якщо я створив щось, що змусило мене сміятися, я просто зобов'язаний розповісти це комусь ще.

Набагато простіше придумати жарт, який розсмішить іншого, ніж жарт, який розсмішить тебе.

Я не з тих коміків, які збираються, три години попишуть, а потім відпочивають. Я завжди записую те, що помічаю. Припустимо, побачив, що жінка одягнула собаку як сосиску, записав собі цей «заход» і потім буду над ним працювати.

Життя тільки і чекає, коли ти помітиш якісь цікаві речі і розкажеш іншим людям.

А люди приходять на виступи, тому що у них немає часу помічати ці речі, а їм теж хочеться. І коли хтось доступною мовою пояснює, який світ прекрасний і смішний, вони радіють. Вони сміються, бо їм стає легко на душі.

Я люблю робити життя людей легшим. Або думати, що роблю :-)

Про заборонені теми

Для мене в стендапі табу немає, але є певні критерії, за якими повинен будуватися жарт. Це повинно бути не тільки смішно, але й свіжо і незвично!

А, в першу чергу, має бути винахідливо, щоб людина подумала: «Чорт, а я раніше про це так не думав».

У коміка має бути почуття стилю. Якщо ти береш тему, до якої вже багато разів зверталися, нехай це будуть найбільш класичні теми, релігія, секс, політика, фекальне щось, ти як професіонал повинен розуміти, що чогось кардинально нового ти в ці теми не принесеш. До тебе були сотні і тисячі коміків, які вичавили з них максимум, але якщо ти вже взявся, то зобов'язаний подати так, щоб це було по-новому, зі смаком, твоє особисте унікальне бачення, а не створювати черговий жарт, який апелює до базових інстинктів.

Про переживання на сцені

З часом починаєш відчувати зал. Ти вже розрізняєш види мовчання людей. Розумієш, коли люди мовчать, але слухають, коли втратив їх, коли просто не твоя аудиторія.

Найприємніше, коли люди мовчать, але вже готові зірватися на сміх, ти відчуваєш цю енергію. Тоді ти сам даєш невелику паузу — і вони вибухають від реготу.

Мені подобаються практично всі мої виступи. Якщо виступив добре, я радію, що глядачеві зайшло. Коли виступаю погано, то собі не брешу. Якщо налажав, значить, потрібно проаналізувати помилки і зробити висновки.

Коли я розповідаю свої думки і люди сміються, мені здається, що все дуже добре, нібито все на своєму місці. Це як плавання у ванні з топленого маршмеллоу.

У березні у мене був сольник. І це так дивно, коли саме на тебе приходять люди. Ти постійно живеш з думкою, що пару років тому ще вчився на психолога і не знав, що робити, хто ти такий, що взагалі відбувається, що таке добре, а що таке погано...

А тут БАУМ! Квитки на тебе по 200 гривень, а на Тіну Кароль у Вінниці — по 150.

Ти розповідаєш матеріал, люди сміються, фоткаются з тобою. Ти думаєш — це магія якась. Ти ніби вкрав чиєсь життя. Тому що заробляти тим, що тобі подобається. Це так рідко трапляється в сучасному світі, що навіть здається чимось неправильним.

Про київські майданчики для стендапа

Найбільше тішать самолюбство, звичайно, великі майданчики. З таких ми виступали у Будинку Кіно на 700 осіб і в Belétage. Це дуже сучасний, але дуже дорогий для оренди зал на 450 осіб.

Стендап — дуже не вимогливий жанр. Тобі потрібен мікрофон, що працює, і зал, тому великий виступ можна організувати у будь-якому ДК. У цьому навіть є якась особлива романтика — виступати в місці, яке настільки застрягло в минулому, що квитки можна купити за «карбованці».

Круті атмосферні місця — це Scenario Cafe на Саксаганського і Speakeasy 22. Інтер'єр там дозволяє поринути в атмосферу комедії, як в 50-х.

Я не люблю майданчики, де подають їжу. Мені здається, туди приходять саме поїсти. А стендап — як добавка. Люди думають: «Я замовлю собі келих вина, їжі і добре, щоб у вуха мені ще потрапляли якісь звуки. Якщо при цьому вони будуть поєднуватися в слова і викликати у мене «хахаха», взагалі клас. Але якщо ні, то в принципі я нічого не втрачаю».

Найкраще виступати на тих майданчиках, де приходять безпосередньо на стендап. У нас це K.Point, круте місце на даху, з унікальним пейзажем і чудовими краєвидами. Влітку популярне і розкручене — ЮБК. А ще Heaven — верхній поверх в ньому начебто ресторан рестораном, але варто спуститися вниз, і ти поринаєш у запах сигарет і алкоголю, а на сцені комік на тлі класичної цегляної стіни видає тобі свої найкращі біти.

Взагалі Golden Gate і Heaven найбільше відповідають духу стендапа. У Golden Gate —  щільна, але зручна посадка, через що там створюється суперенергія. Вихори цілі.

Один раз ми валили стендап на Русанівці в ресторані «Одеський бульвар». Заходиш, а там нібито телепорт до Франції 18 століття, вензелі, стільці розписні, жінки в сукнях.

Ти читаєш стендап ніби в провінційному Луврі.

Люди приходять гарні і нарядні. І ти думаєш: «Це Русанівка, звідки у тебе костюм? Ти що, пограбував когось, щоб потрапити сюди?». Виходиш і знеособлюєш, знецінюєш ці формальності.

У стендапі ти можеш і повинен знецінити все, що набиває собі ціну, але насправді її не має.

Про корпоративи

Найгірше виступати на корпоративах. Буває, звичайно, по-різному, але в основному ти там просто чувак, якого замовили, тебе ніхто спеціально не слухатиме. Гості бувають такі ммм... «втомлені», що їм все одно — що ти жарти розповідаєш, що жонглюєш, що свиню розпилюєш. Їм все одно, коли принесуть гаряче?

Можна звичайно говорити, що справжній професіонал підніме будь-який зал в будь-якій ситуації, але, якщо чесно, ні. Просто тому, що це корпоратив. Корпоратив — виняток.

Про те, чого хотів би досягти

Я хотів би бути в когорті найпопулярніших коміків. Але популярних не в тому сенсі, що мене знає дуже багато людей, я не думаю, що мій матеріал може бути розрахований на масову аудиторію. А таким, про якого говорять: «Він вигадав нову штуку, потрібно обов'язково сходити».

Щоб мене знали, як незвичайного чувака, який робить трохи більше, ніж просто стендап.

Я вважаю, що є сфери об'єктивно серйозні і важливі, наприклад, банківські операції, фізика малих і великих тіл, правила готування макаронів. Стендап і комедія в цілому розглядаються, як щось легке, повітряне, короткочасне, але якщо задуматися, саме вони змушують нас відчути те, чого від важливих сфер ти не отримаєш ніколи.

Комедія змушує відчути себе розмитим космічним пилом.

Інтерв'ю: Іра Маймур

Підписуйтесь на наш Телеграм-канал, щоб не пропустити нові обгляди: https://t.me/kyivmaps.