Творче об'єднання “Вітряк”: режисери, інфіковані акторською майстерністю

02.03.2019
Творче об'єднання “Вітряк”: режисери, інфіковані акторською майстерністю

Знайомтеся, творче об'єднання режисерів, “інфікованих” акторством, під назвою “Вітряк”. Їх усіх виплекав (а декого — плекає й досі) університет імені Івана Карпенка-Карого. Вони з різних випусків, проте з однієї майстерні під керівництвом Василя Петровича Вітера та Віталія Володимировича Савчука.

Kyivmaps побували на дебютній виставі об'єднання “Безталанна. Нездійсненне” за п'єсою Івана Карпенка-Карого, набралися купи вражень та вирішили поближче познайомитися з “Вітряком”. Наша розмова — з художнім керівником об'єднання Василем Петровичем Вітером та виконавцем головної ролі Гната Арсенієм Бортником.

Чому та як “інфіковані” акторством

Василь Петрович Вітер: Ще при вступі на режисуру абітурієнтів випробовують на акторську майстерність, адже режисура без розуміння, що таке актор, дуже однобока. На цьому етапі вони здають екзамен на те, чи здатні до майстерності актора. Уже потім, у самому університеті вступають до майстерень, які очолюють майстри. А в майстрів вже є план виховання цих режисерів, і однією з головних ланок виховання є саме майстерність актора.

Справа в тому, що майстерність актора в нашій майстерні викладає видатний актор і видатний педагог — Віталій Володимирович Савчук. Мене із ним поєднує ім'я Леся Курбаса. Бо свого часу я вчився в учня і соратника Леся Степановича Курбаса Михайла Полієвктовтовича Верхацького, а потім у його учнів Віктора Кісіна і Миколи Мерзлікіна. А Віталій Володимирович Савчук вчився у дружини Леся Курбаса Валентини Чистякової. І хоча навчалися ми у різних містах, цей спільний курбасівський дух очевидний. Думаю, що “інфікування” проходить саме через живе спілкування з таким видатним майстром, як Віталій Савчук. Зокрема, проект “Безталанна. Нездійсненне” був отакими “інфікованими” створений.

Чому звернулися до класичної драматургії

Василь Петрович Вітер: Класика дає три основні засадні речі. По-перше, це платформа драматургії, що перевірена часом. Можна зараз випустити дуже смішну п'єсу, наприклад, про вибори президента. Але в квітні ця п'єса стане і несмішною, і непотрібною. Якщо, звичайно, це зробить не геній.

Класика перевіряється часом. Вона доходить до людей різних поколінь, і через сто років, і через триста. Ми знаємо приклади античної драматургії, яка цікава для сьогоднішніх людей, бо там зачеплені теми, що хвилюють усіх в усі часи. Більше того — це дає особливе єднання з тими поколіннями, що теж дивилися цю п'єсу.

По-друге, класика — це занурення в якийсь свій особливий світ, світ того часу. Зокрема в нашому проекті “Безталанна”, це світ України другої половини 19 століття. Коли ми заглибилися туди чисто документально, то побачили багато чого невідкритого й абсолютно неправильно трактованого. Неправильно трактованого нашими попередниками, які ставили цю п'єсу. А ставили її дуже багато разів. Наше завдання — занурити глядача у той світ, в який ми повірили. Щоб глядач не тільки співпереживав героям, а й заглибився в цю тему і проживав у ній певний час після вистави.

Ну а по-третє, обирати класику — це мистецький виклик самим собі. Ми знаємо “Безталанну”, яка ставилася наприкінці XVIV століття корифеями, знаємо, як грала Заньковецька, Садовський, Кропивницький, бачимо, що це був мистецький подвиг. І думаємо, чи зможемо ми дотягнутися до цього, чи кинемо виклик самим Садовському та Заньковецькій. Це мотивує на певний пошук і творче змагання. Змагання, яке працює у сферах значно вищих. Змагання справжнього мистецтва.

Про відгуки та відкриття під час і після вистави

Василь Петрович Вітер: Мене здивувало, що на сімох виставах, які вже пройшли, жоден глядач не пішов, всі досиділи до кінця. Зазвичай люди зайняті, завжди поспішають, можуть сказати “ну, я все зрозумів” і тихенько в антракті піти. Вони говорять: “Мені час дорожчий за гроші за квиток”. Наші квитки доволі дешеві, але я й досі не бачив, щоб хтось ішов.

З часом відкриття вистави йде і нами, тими, хто її робив. Вона раптом починає додатково світитися. Те, що ми довгий час репетирували, починає проростати. Це живий організм.  Особливо показово те, що в останньому спектаклі в нас з'явилася справжня імпровізація. Актори відчули певну волю, вони почали жити на сцені.

Це рідкісне явище, яке ви не завжди побачите в театрі. Крім того що актори мають певну школу, вони ще й пускають себе у такі витрати, людські та духовні. На перших виставах Арсен жалівся, що він повністю спустошений. Це вже потім з'являється напрацьована звичка до таких сильних психологічних навантажень.

Про майбутні гастролі

Арсеній Бортник: Зрештою будь-який театр стає мандрівним. Ми стоїмо перед тим, що рано чи пізно треба буде відриватися від Києва та їхати на гастролі. Але необхідно придумати, як це втілити. Поки що ми дуже обмежені. Наш проект — некомерційний. Ми не ставимо за ціль заробити мільйон. Точніше ставимо, але пізніше.

Про можливості, які відкриваються режисерам-акторам

Василь Петрович Вітер: Усі автори “Вітряка” — режисери. У них не стоїть задача просто бути акторами у “Вітряку”. Навпаки, вони ширше дивляться на проект — “Вітряк”, як об'єднання. Хочуть на його базі ще й знімати фільми, адже саме це їх основна професія. Займатися телебаченням та інтернетом. У них багато всіляких ідей, інші плани, про які, я так думаю, ви скоріше дізнаєтесь, ніж про нову постановку.

Арсеній Бортник: Мені здається, це може бути нашою фішкою. Всі з однієї майстерні. Всі довго жили разом. Навіть якщо не вчилися разом, та все одно знають одне одного. Є традиція, коли ти вже виходиш з університету, то приходиш на всі іспити, якщо маєш вільну хвилину. Бачиш тих, хто вчиться, спілкуєшся з майстрами, знаєш якісь внутрішньокурсові моменти, знімаєшся в курсових роботах.

Ми — об'єднання не просто якихось людей, а саме режисерів, що можуть і грати, і знімати, і розробити пілоти якихось програм. Це відкриває багато можливостей.

Василь Петрович Вітер: Найголовніша можливість — те, що вони довіряють одне одному і можуть перевіряти одне на одному свої ідеї. Фактично наші нинішні художники зациклені тільки на самих собі. А це не завжди добре. Бо наша професія, режисура, багатокомпонентна.

Кожен дивиться на речі зі своєї точки зору, у кожного своя думка, і майстернею роками вироблена традиція говорити одне одному правду в мистецькому плані. Навіть різку правду, на яку у звичайному житті ти б образився і вважав би цю людину ворогом. А в нас немає ворогів.

Актор, як правило, мислить егоїстично. Мислить своєю роллю. Це його природа. Рідко які актори мислять виставою. Тільки режисер мислить усією картиною. У “Вітряку” роблять багато з того, що інші актори, я переконаний, ніколи б не зробили. Роблять не на користь своїй ролі, а на користь самій виставі.

 

Закінчено
Театр

Безталанна. Нездійсненне

НД 10 бер 19:00-21:45