Знайомтеся, творче об'єднання режисерів, “інфікованих” акторством, під назвою “Вітряк”. Їх усіх виплекав (а декого — плекає й досі) університет імені Івана Карпенка-Карого. Вони з різних випусків, проте з однієї майстерні під керівництвом Василя Петровича Вітера та Віталія Володимировича Савчука.
Kyivmaps побували на дебютній виставі об'єднання “Безталанна. Нездійсненне” за п'єсою Івана Карпенка-Карого, набралися купи вражень та вирішили поближче познайомитися з “Вітряком”. Наша розмова — з художнім керівником об'єднання Василем Петровичем Вітером та виконавцем головної ролі Гната Арсенієм Бортником.
Справа в тому, що майстерність актора в нашій майстерні викладає видатний актор і видатний педагог — Віталій Володимирович Савчук. Мене із ним поєднує ім'я Леся Курбаса. Бо свого часу я вчився в учня і соратника Леся Степановича Курбаса Михайла Полієвктовтовича Верхацького, а потім у його учнів Віктора Кісіна і Миколи Мерзлікіна. А Віталій Володимирович Савчук вчився у дружини Леся Курбаса Валентини Чистякової. І хоча навчалися ми у різних містах, цей спільний курбасівський дух очевидний. Думаю, що “інфікування” проходить саме через живе спілкування з таким видатним майстром, як Віталій Савчук. Зокрема, проект “Безталанна. Нездійсненне” був отакими “інфікованими” створений.
Класика перевіряється часом. Вона доходить до людей різних поколінь, і через сто років, і через триста. Ми знаємо приклади античної драматургії, яка цікава для сьогоднішніх людей, бо там зачеплені теми, що хвилюють усіх в усі часи. Більше того — це дає особливе єднання з тими поколіннями, що теж дивилися цю п'єсу.
По-друге, класика — це занурення в якийсь свій особливий світ, світ того часу. Зокрема в нашому проекті “Безталанна”, це світ України другої половини 19 століття. Коли ми заглибилися туди чисто документально, то побачили багато чого невідкритого й абсолютно неправильно трактованого. Неправильно трактованого нашими попередниками, які ставили цю п'єсу. А ставили її дуже багато разів. Наше завдання — занурити глядача у той світ, в який ми повірили. Щоб глядач не тільки співпереживав героям, а й заглибився в цю тему і проживав у ній певний час після вистави.
Ну а по-третє, обирати класику — це мистецький виклик самим собі. Ми знаємо “Безталанну”, яка ставилася наприкінці XVIV століття корифеями, знаємо, як грала Заньковецька, Садовський, Кропивницький, бачимо, що це був мистецький подвиг. І думаємо, чи зможемо ми дотягнутися до цього, чи кинемо виклик самим Садовському та Заньковецькій. Це мотивує на певний пошук і творче змагання. Змагання, яке працює у сферах значно вищих. Змагання справжнього мистецтва.
З часом відкриття вистави йде і нами, тими, хто її робив. Вона раптом починає додатково світитися. Те, що ми довгий час репетирували, починає проростати. Це живий організм. Особливо показово те, що в останньому спектаклі в нас з'явилася справжня імпровізація. Актори відчули певну волю, вони почали жити на сцені.
Це рідкісне явище, яке ви не завжди побачите в театрі. Крім того що актори мають певну школу, вони ще й пускають себе у такі витрати, людські та духовні. На перших виставах Арсен жалівся, що він повністю спустошений. Це вже потім з'являється напрацьована звичка до таких сильних психологічних навантажень.
Ми — об'єднання не просто якихось людей, а саме режисерів, що можуть і грати, і знімати, і розробити пілоти якихось програм. Це відкриває багато можливостей.
Кожен дивиться на речі зі своєї точки зору, у кожного своя думка, і майстернею роками вироблена традиція говорити одне одному правду в мистецькому плані. Навіть різку правду, на яку у звичайному житті ти б образився і вважав би цю людину ворогом. А в нас немає ворогів.
Актор, як правило, мислить егоїстично. Мислить своєю роллю. Це його природа. Рідко які актори мислять виставою. Тільки режисер мислить усією картиною. У “Вітряку” роблять багато з того, що інші актори, я переконаний, ніколи б не зробили. Роблять не на користь своїй ролі, а на користь самій виставі.
Читати більше