Найкращі українські фільми 2025 року, які варто подивитися

Українське кіно у 2025 році продовжує говорити про війну без узагальнень і дистанції — через особисті історії, камерні локації й уважний погляд на людину. Це рік фестивальних прем’єр, сильних документальних фільмів і робіт, які виходять за межі локального контексту. Ми зібрали найкращі українські фільми 2025 року, які варто побачити.

«Ти — космос»

Романтична науково-фантастична драма «Ти — космос» стала одним із найпомітніших українських фільмів року й одразу заявила про себе на міжнародному рівні: світова прем’єра відбулася в офіційному конкурсі Toronto International Film Festival. Для українського кіно це важливий маркер — повнометражний дебют Павла Острікова не лише дійшов до великої фестивальної сцени, а й був там помічений.

У центрі сюжету — український астронавт Андрій Мельник, космічний далекобійник, який перевозить ядерні відходи на супутник Юпітера. Після вибуху Землі він вважає себе останньою людиною у Всесвіті. Усе змінюється, коли з ним на зв’язок виходить француженка Катрін із далекої станції біля Сатурна. Між двома самотніми голосами, розділеними космічними відстанями та часовими затримками, поступово народжується близькість.

Остріков вибудовує фільм максимально камерно: майже всі події розгортаються всередині вантажного корабля «Обрій», а історія тримається на одному акторові, голосі робота й відкладеному в часі діалозі. Володимир Кравчук фактично не сходить з екрана — без пафосу, з точно вивіреною інтонацією між іронією, втомою та надією.

Критики неодноразово називали «Ти — космос» першою романтичною трагікомедією часів повномасштабної війни — не за жанровою формулою, а за відчуттям. Це кіно про самотність, страх і звичку жити далі навіть тоді, коли світ уже вибухнув. Про людей, які продовжують жартувати, слухати музику, святкувати дні народження і закохуватися — попри все.

Окремої уваги заслуговує музика: українські пісні Назарія Яремчука та Любові Чайковської працюють тут як емоційний якір, що тримає героя на зв’язку з утраченим домом. Технічна частина — від павільйонних декорацій до спецефектів — виглядає переконливо навіть за обмеженого бюджету.

«Ти — космос» вийшов в український прокат у листопаді 2025 року і став рідкісним прикладом української фантастики, яка говорить не про технології, а про людину — вразливу, живу й дуже земну, навіть якщо вона дрейфує десь між Юпітером і Сатурном.

«Медовий місяць»

Дебютна стрічка Жанни Озірної «Медовий місяць» — камерна драма, яка фіксує, мабуть, найгірший місяць в історії незалежної України без узагальнень і пафосу, максимально наближаючись до тілесного досвіду життя в окупації.

Молодята Тарас і Оля заселяються в нову квартиру в передмісті Києва. 23 лютого 2022 року вони святкують новосілля з друзями — жартують, п’ють пиво, говорять про мистецтво й обговорюють можливість повномасштабної війни радше як абстракцію, ніж реальну загрозу. Уже на світанку їх будять вибухи. Місто швидко захоплюють російські війська, а в будинку облаштовують штаб. Подружжя не встигає виїхати й опиняється в пастці власної квартири — без світла, води та мобільного зв’язку.

Жанрово фільм окреслюють як «романтичний трилер», утім від романтики тут — хіба що самі стосунки. Тарас (Роман Луцький) й Оля (Ірина Нірша) п’ять діб живуть у режимі тиші: говорять пошепки, пересуваються навпочіпки, уникають великого незаштореного вікна, за яким постійно снують окупанти. Вони чують обстріли, рейди, крики — і саме звук стає ключовим драматургічним інструментом стрічки.

Через аудіальний простір Озірна вибудовує напругу й показує насильство, не вдаючись до прямих зображень: регулярні залпи по Києву, вбивство сусіда, зґвалтування жінки із сусідньої квартири. Цей прийом працює — і водночас неминуче породжує питання про межі та доцільність такого кіно під час повномасштабної війни.

«Медовий місяць» дебютував у секції Biennale College Cinema на 81-му Венеційському кінофестивалі у вересні 2024 року. Відтоді фільм показали в 15 країнах. Він здобув гран-прі кінофестивалю «Молодість», гран-прі Міжнародного кінофестивалю в Софії та приз журі «Золотий Атлас» фестивалю в Аррасі.

«Друге дихання»

Документальний фільм «Друге дихання» — історія п’ятьох українських ветеранів, які після тяжких поранень на фронті вирішують зробити те, що ще недавно здавалося неможливим: піднятися на пік Кіліманджаро.

Ольга «Висота» Єгорова, Роман «Добряк» Колесник, Владислав «Шаті» Шатіло, Михайло «Грізлі» Матвіїв та Олександр «Рагнар» Міхов — військові з ампутаціями нижніх кінцівок. Разом вони здійснюють сходження на найвищу точку Африки — 5 895 метрів над рівнем моря — і на вершині розгортають український прапор.

Втім, фільм не зводиться до хроніки екстремального сходження. «Друге дихання» фіксує внутрішній шлях героїв: життя до війни й після поранень, підготовку до експедиції, фізичний біль, сумніви, підтримку одне одного й поступове переосмислення власного досвіду. Це кіно про командний дух і життя після травми — без героїзації, але з відчутною людською гідністю.

Режисерка стрічки — Марія Кондакова, французько-українська документалістка, яка з 2014 року працює з темою війни в Україні. За її словами, цей фільм не про «підкорення вершини», а про людей, які кидають виклик обмеженням і стереотипам — передусім власним.

Оператором картини став Сергій Михальчук. Музику до фільму створили саундпродюсер Євген Філатов (Maneken) і композитор Олександр Чорний. До проєкту також долучився телеведучий Олександр Педан — як учасник сходження, амбасадор фонду «Друге дихання» і співпродюсер фільму.

«Куба & Аляска»

Документальна стрічка «Куба & Аляска» розповідає про двох подруг і посестер-парамедикинь — Юлію «Кубу» Сідорову та Олександру «Аляску» Лисицьку, які рятують життя на передовій російсько-української війни.

Фільм дивиться на війну із жіночої перспективи — без декларативності й пафосу. Він показує, що жінка у війську може бути такою ж ефективною і витривалою, як і чоловік, водночас не відмовляючись від емоційності та вразливості. Тут є не лише героїзм, а й повсякденність: побут на позиціях, рутинна робота, дружба, кохання, втрати, біль і сміх.

Режисер Єгор Трояновський вибудовує оповідь навколо стосунків між героїнями. Разом вони проходять виклики фронту з гумором і взаємною підтримкою, але поступово стикаються з досвідом, знайомим багатьом військовим: чим довше триває служба, тим далі відходять друзі, родина й довоєнне життя. Це історія про те, як війна змінює, але не знищує.

Ідея фільму виникла навесні–влітку 2022 року. Продюсерка Ольга Брегман згадує, що тоді разом із режисером вони працювали на Харківщині, допомагаючи іноземним журналістам. Кубу знали ще з волонтерського штабу, а згодом дізналися, що вона служить разом з Аляскою — й обидві є парамедикинями. Перше інтерв’ю та відео, які дівчата знімали самостійно, склалися в цілісну, живу історію.

«Цей фільм для нас завжди був не про війну, а про життя під час війни», — наголошує Брегман. Про те, як у найтемніші моменти зберігати внутрішнє світло, продовжувати мріяти, згадувати минуле й шукати опори в теперішньому.

«Антарктида»

Після успіху дебютної стрічки «Ми, наші улюбленці та війна» тревел-блогер і режисер Антон Птушкін повернувся з новим документальним фільмом — цього разу про українську антарктичну станцію Академік Вернадський та людей, які там живуть і працюють.

«Антарктида» — це спостереження за щоденним життям українських полярників: роботою в екстремальних умовах, побутом на краю світу, кліматичними дослідженнями й науковими експериментами. У кадрі — довгі зміни погоди, ізольованість, внутрішня дисципліна команди й, звісно, пінгвіни, які тут є не екзотикою, а частиною повсякденності.

Птушкін знімає без героїзації, але з очевидною симпатією до своїх героїв. Фільм працює не лише як тревел-документалістика, а і як портрет спільноти людей, які свідомо обрали життя далеко від цивілізації — заради науки і присутності України в Антарктиді.

Прем’єра «Антарктиди» в українських кінотеатрах відбулася 4 вересня 2025 року — і стрічка одразу стала феноменом прокату. За перші дні її подивилися понад 200 тисяч глядачів, а касові збори сягнули близько 30 мільйонів гривень. За два тижні фільм зібрав більше глядачів, ніж три найпопулярніші українські документальні стрічки 2024 року разом узяті.

Це рідкісний приклад документального кіно, яке поєднує видовищність, пізнавальність і масовий інтерес — і водночас розповідає спокійну, уважну історію про людей, що тримають український прапор у буквальному сенсі на краю планети.

«2000 метрів до Андріївки»

Новий документальний фільм Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки» став ще одним українським проєктом, який виходить на найвищий міжнародний рівень. У серпні 2025 року стало відомо, що саме ця стрічка представлятиме Україну на кінопремії «Оскар-2026» у категорії «Найкращий міжнародний повнометражний фільм». Для Чернова це вже другий такий випадок: його попередня робота «20 днів у Маріуполі» принесла Україні перший в історії «Оскар» — у номінації найкращого повнометражного документального фільму.

«2000 метрів до Андріївки» розповідає про завдання одного українського взводу — подолати добре укріплену ділянку лісу завдовжки два кілометри, щоб звільнити стратегічно важливе село від російських військ. Камера рухається разом із бійцями: що далі вони просуваються зруйнованою землею, то чіткіше усвідомлюють, що ця війна може не мати швидкого завершення.

Зйомки фільму розпочалися у вересні 2023 року, а робота над ним тривала майже півтора року. Окрім Чернова, над стрічкою працювали фотограф Олександр Бабенко та продюсерки Мішель Мізнер і Рейні Аронсон-Рат; Мізнер також відповідала за монтаж. Музику до фільму створив дворазовий лауреат премії «Ґреммі» Сем Слейтер, відомий роботами над «Чорнобилем» і «Джокером».

Як і «20 днів у Маріуполі», «2000 метрів до Андріївки» є частиною співпраці Frontline та Associated Press, що документує російську війну проти України. Це жорстке, пряме кіно без дистанції між подією та глядачем — фільм-спостереження про війну, у якій кожен метр має ціну, а шлях уперед вимірюється не кілометрами, а людською витривалістю.

«Одного літа в Україні»

Документальна стрічка «Одного літа в Україні» — фільм про іноземних добровольців Міжнародного легіону ГУР МОУ, які приїхали воювати за Україну і прожили тут літо, що змінило їх назавжди.

У центрі сюжету — кілька добровольців зі США, легіонери з Каліфорнії, Вашингтона, Аризони та Нью-Гемпшира. За час служби вони стають друзями: разом тренуються, воюють, жартують, відкривають для себе українську кухню і говорять про майбутнє — про те, ким хочуть бути після перемоги. Камера фіксує не лише бойові завдання на найгарячіших напрямках фронту, а й повсякденність: втому, сумніви, адаптацію до нової країни та нової війни.

Фільм зняло кінооб’єднання «Вавилон’13». Автором ідеї та головним режисером виступив Володимир Тихий, режисерками також стали Анастасія Тиха й Ганна Тиха. Стрічка поєднує фронтову документалістику з дуже особистими моментами — розмовами про страх, відповідальність і причини, через які люди з іншого континенту обирають воювати за свободу України.

За словами творців, це кіно не стільки про війну, скільки про життя під час війни — про те, як високий темп тренувань і служби витримують не всі, як місяці спекотного літа стають випробуванням для тіла і психіки, і як у цих умовах народжується справжнє побратимство.

Якщо після цієї добірки вам захочеться не лише дивитися кіно, а й шукати натхнення офлайн, зверніть увагу на нашу підбірку «6 місць для натхнення: музеї та галереї Києва, які варто відвідати на вихідних». Вона — про простори, де сучасне мистецтво, історія й жива культура допомагають побачити Київ інакше — повільніше, уважніше й глибше. Ідеальний маршрут, щоб продовжити розмову, яку починає українське кіно.