Улюблений трамвайний маршрут № 12 везе нас повз мальовничі ліси та квітучу зелень з історичного Подолу до не менш історичної Пущі-Водиці. Та що ми знаємо про останню? Окрім безперечно природної краси, завдяки якій сюди часто приїздять відпочивальники. Kyivmaps зібрали ТОП фактів про Пущу-Водицю та її багатовікову історію.
Походження назви цієї території вельми просте і зрозуміле. «Пуща» — тому що густі непрохідні ліси, а «Водиця» — бо саме так називалася річка, яка протікала тут у давні часи.
В XI столітті тут полюбляли полювати київські князі, зокрема — сам Володимир Великий, а дещо пізніше — 1571 року — територію згадує в грамоті польський король Сигізмунд ІІ. У ній монарх дає дозвіл на вирубування тут лісів. Власне, за кілька віків на цій території й розвернули активне лісове господарство. Тоді ж у Пущі з’явилися штучні озера, що на річці Котурка.
Однак не деревиною єдиною. З часом місцина все більше приваблювала городян природними ландшафтами, адже була ідеальною локацією для відпочинку й оздоровлення. Нею вона і стала, але спершу, 1793 року долучилася до території Києва під назвою «Лісна дача Пуща-Водиця». З того ж року найменування «Пуща-Водиця» отримало статус офіційного.
У кінці 1890-х років за ініціативи купця і члена міської думи Миколи Івановича Чоколова тут стартує процес активної забудови. Пуща поступово перетворюється на дачне поселення або ж таке собі місто-сад. Заможні містяни брали собі тут ділянки в оренду на 99 років, зводили дерев’яні дачі, при цьому власником угідь із лісами лишалася Київська міська дума. Цілком зрозуміло, що дозволити такі витрати могли лише заможні кияни. Серед них: підприємці, службовці, купці та інтелігенція. Зокрема, тут мешкав із матір’ю політичний діяч і письменник, син знаменитого поета Олександра Олеся Олег Ольжич.
З часом місцина обросла повноцінною інфраструктурою, якою не могли похвалитися інші райони Києва. Тут з’явилися кінотеатри, школа, пошта, літній театр, парк та навіть церква. До речі, саме на території цієї святині знаходиться склеп сім’ї Козакевичів, який нібито спроєктував сам Владислав Городецький.
Відвідини та проживання в Пущі-Водиці приписують багатьом відомим особистостям. Існують здогадки, що тут мав дачу Тарас Шевченко, сюди приїжджали Леся Українка й Лев Толстой, а 1830 року до Пущі нібито навідувався Микола Гоголь.
Достеменно відомо, що Пущу-Водицю обожнювали майстри пензля. Її зобразили на своїх полотнах Іван Їжакевич та Федор Коновалюк.
Ще більшої слави Пуща-Водиця набула, коли до неї проклали трамвайну колію. Власне, такий улюблений містянами маршрут № 12 — найстаріший у місті. Лишень тоді він починався на Щекавицькій та мав номер 19.
Перший трамвай до Пущі був на паровій тязі (1900 рік), а вже через чотири роки його змінили на електричний. Цікаво, що під час Першої та Другої світових воєн трамвай доставляв на лінію фронту бійців і забирав звідти поранених. А коли в Києві не вистачало палива для обігріву, трамвай привозив необхідну кількість запасу дров.
Величезні території хвойних лісів та кисень, що його вони постачають, став однією з причин облаштування тут першого в Російській імперії санаторія для хворих на туберкульоз. Це сталося 1903 року, а вже в 1914 році в Пущі-Водиці відкрили дитячий санаторій. За радянських часів історія Пущі-здравниці продовжилася: вона перетворилася на такий собі курорт у межах міста. Більшість тих самих дерев’яних дач із віковою історією опинилися в користуванні санаторіїв. Багато лікувальних закладів побудували. Наприклад, санаторій «30 років Радянської України», що сьогодні — «Пуща-Озерна», де після окупації Криму розташувалася база дитячого табору «Артек».
Попри те, що сучасна інфраструктура місцини залишає бажати кращого, сюди й досі обожнюють приїжджати кияни. Через каскад озер, неймовірні пейзажі, мальовничий парк, славнозвісний місток з альтанкою, бази для відпочинку та, власне, і сам процес мандрівки на трамваї № 12.
Нагадаємо, що раніше ми ділилися добіркою цікавих фактів про легендарний критий Бессарабський ринок.