Навіщо варто їхати в Чорнобиль: інтерв'ю з кореспонденткою італійського радіо Юлією Калашник

Мені здається, спрацьовує той факт, що радіація - невидимий ворог. Ти не можеш її помацати. Не знаєш, звідки і якої миті спрацює відлік назад. Ми з колегою були на передовій у Мар'їнці, тричі потрапили під обстріл. Але таку небезпеку не зрівняти з радіацією. Так, обстріл - це страшно. Та коли виїжджаєш із зони небезпеки, усе стає на свої місця. З Чорнобилем - по-іншому.

Думаю, людьми рухають різні мотиви. Коли я була в зоні, то бачила молодих хлопців. Вони просто лізли на колесо огляду. Думаю, хтось шукає небезпеки та екстриму. Ті ж сталкери, які проникають туди нелегально. Люди, які повернулися туди жити. Вони розповідали мені, що ховаються у зоні. Для деяких це зона комфорту, інших вона відриває від суєти великих міст. Багато хто хоче просто зрозуміти, що це. Хочуть торкнутися чогось забороненого.

Коли виповнилося 30 років Чорнобильської аварії (я тоді ще жила в Італії), багато хто заговорив про книгу Світлани Алексієвич «Чорнобильська молитва». Соромно зізнатися, але через те, що я довго жила за межами нашої країни, ментально Чорнобиль був від мене дуже далеко. Коли на 30-річчя журналісти й тв-канали стали піднімати цю тему, я купила книгу Алексієвич. Вона перевернула мою свідомість, викликала величезні внутрішні терзання. Тому що, по-перше, я нічого про це не знала. А по-друге, почалося осмислення того, що відбувається. Тоді у мене з'явилася думка: було б непогано побувати в зоні та зробити репортаж.

У колективному уявленні Чорнобиль - це щось таке сіре, зруйноване, постраждале. А ти приїжджаєш і бачиш буйну рослинність. Природу, яка взяла верх над цією трагедією, розрослася і змела все.

Там складається відчуття, що час зупинився. У Чорнобилі так і лишився 1986 рік. Це як подорож у часі - але подорож назад. Дуже сильно вражають дитячі садки і школи, коли заходиш усередину. Багато що залишилося так, як і було покинуто. Там туфелька валяється, десь іграшка - загалом атмосфера відповідна.

Мені здається, людство має осмислено ставитися до атомної енергетики і розуміти, якими можуть бути наслідки. Може, Чорнобиль навчить терпимості одне до одного. Тому що, якщо ми не будемо акуратнішими, якщо не зможемо домінувати над нашими ресурсами, то все може закінчитися погано.

Мені дуже запам'яталася анотація Алексієвич до її книги. Вона, здається, писала її вже після Фукусіми. Там є така фраза: "Я думала, що писала про минуле, а виявилося, що писала про майбутнє".

Людство має пам'ятати. Тому що якщо воно не буде уважнішим до таких «атомних» моментів, все може скластися сумно.

Завжди потрібно пам'ятати, що це художній твір - не документальний фільм. Не знаю, на щастя чи на жаль, але тепер глядач буде думати про Чорнобильську трагедію, відштовхуючись від серіалу. Тим, хто хоче дійсно заглибитися у цю тему, я б не радила приймати за чисту монету те, що там показано.

Коли я працювала над матеріалом для радіо, одна з робіт була присвячена саме спростуванню неправдивих моментів. Я брала інтерв'ю у Ганни Королевської, наукового директора Чорнобильського музею. Вона була одним з головних консультантів творців серіалу. Також я розмовляла з Сергієм Костянтиновичем Парашиним. У 1986-му це був партійний керівник ЧАЕС. Він працював з Брюхановим - директором ЧАЕС, який на момент трагедії перебував безпосередньо на місці. Потім я розмовляла з Сергієм Мирним - він був одним з керівників ліквідаторів. І зібрала їхні думки.

Звісно, серіал хороший. Чим? Він повністю відтворює атмосферу і антураж того часу. За винятком, може, деяких моментів. Наприклад, ми бачимо перші кадри, на яких склопакети. Їх тоді просто не могло бути.

Як і будь-який художній фільм, серіал HBO побудований на гіперболі. У ньому дуже добре передано цей стан страху. Але актори ...

Гра чудова, проте у акторів є якась розкутість, абсолютно чужа радянській людині. Тому що у американців інший рівень внутрішньої свободи.

Наприклад, ця сцена: Дятлов, головний антигерой, інженер, який кричить на своїх підопічних та розкидає папери. Дуже по-американськи. Радянська людина більш стримана, закомплексована, вона боїться.

Чим незадоволені свідки і учасники трагедії, так це тим, що у фільмі використані справжні прізвища. Прізвища людей, які ще живі. Той же Брюханов, який показаний черствим, жорстким і боягузливим кар'єристом, мешкає зараз у Києві.

Парашин, який працював з ним, згадує його, як дуже тиху людину, інтроверта. У фільмі він абсолютно спотворений. Самі вдумайтеся: ці люди ще живі, живі їхні сім'ї. Мені здається, етично це не зовсім добре. Варто було все-таки змінити прізвища.

Пам'ятаєте водолазів (хоча насправді вони не водолази), тих, які спускалися у водолазних костюмах, відкривали кран і випускали воду? Це були працівники станції, і вони насправді не загинули. Беспалов навіть досі працює на ЧАЕС. На них були одягнені не скафандри. Це такі целофанові захисні костюми - вони є в експозиції Чорнобильського музею. А ще горезвісна пелюстка - марлева пов'язка.

Із загиблих були пожежники, бо саме вони взяли на себе основний удар. Багато хто з часом помер від променевої хвороби, багато хто лишився живий.

За словами Сергія Мирного, хлопці-ліквідатори не жили в якихось брудних бараках. Там була чистота. І алкоголю там такої кількості, як показано у фільмі, не було.

Ще в деяких моментах серіалу, особливо пов'язаних з ліквідаторами, відчувається боягузтво. Це не правда. Люди не думали про себе. Вони робили і все - були набагато сміливіші.

Візьмемо фігуру Дятлова - головного лиходія. Як розповів мені Парашин, він був єдиним професіоналом своєї справи на момент трагедії. Єдиний головний інженер, єдина підготовлена в цьому плані людина. І він до кінця заперечував свою провину.

Які причини трагедії? Спочатку всі, звичайно, тиснули на людський фактор - помилки у тестуванні. У 90-х роках стали говорити про помилку в конструкції. Швидше за все, це була сукупність. Тому що одна помилка не спричинила б таку трагедію. Експеримент у Чорнобилі проводився з п'ятниці на суботу. Якщо я не помиляюся, це було перед травневими святами, тому його, звісно, форсували. Травневі свята, Великдень, День перемоги. Їм потрібно було все скоріше здати і закрити.

Далі Легасов. Насправді він не був ядерником - він був хіміком. Людина, яка давала консультації і була головним експертом, мала до ядерних справ посереднє відношення. Там було мало підкованих людей, адже це лише розквіт ядерної науки у Союзі.

У серіалі нам показують, як академік Легасов ховає свої записи. Цього не було. Його записи і зараз знаходяться у вільному доступі. Легасов дійсно покінчив життя самогубством, але на то були інші причини. Він страждав від променевої хвороби, він помирав, у нього були проблеми на роботі. Безумовно, все випливало з Чорнобиля, але зовсім не тому, що він там бачив правду.

Фільм чудовий. І він повинен бути, тому що створює правильну емоцію. Його художність - і є його сила. Він і не претендував на документальність. Єдиний недолік - те, що варто було змінити прізвища.

З одного боку, Чорнобильська трагедія підштовхнула до розвалу Союзу. З іншого, система сама спровокувала цю трагедію. Але в той же час така аварія сталася і в цивілізованій країні - вона трапилася у Фукусімі.

 

Мені здається, суть у тому, що людина просто не вміє керувати атомом. Вона намагається, але не вміє. І це страшно. Подивившись цей серіал, ми маємо зрозуміти, що Чорнобильська трагедія ще не закінчена. І поки ми не навчимося керувати атомами і всіма ресурсами, які потенційно небезпечні, ми ніщо.