Маєток Якима Сулими: привид, який не пробачив
На Лютеранській, 16 стоїть будівля, повз яку легко пройти, не здогадуючись про її минуле. Сьогодні тут офіси, але колись це був розкішний маєток Якима Сулими — й один із найзагадковіших будинків Києва.
У 1830-х архітектор Людвік Станзані спроєктував садибу для Якима Сулими, який сам цікавився архітектурою та сам долучився до створення проєкту. Будинок мав шестиколонний портик, купол, симетричні сходи й тераси, що спускалися схилами Винтової гори до Бессарабки. Усередині — 37 кімнат, флігелі й задуманий сад із виноградником.
У 1840 році Сулима загинув за нез’ясованих обставин. Маєток перейшов до його вдови, яка згодом вийшла заміж за генерала Миколу Ловцова. Саме тоді мешканці почали говорити про дивні звуки, стогони й білу постать у вікнах — нібито це розгніваний дух Сулими.
Кажуть, що після весілля господині генерал Ловцов прожив тут недовго й раптово помер. Пізніше не стало й Уляни. Згодом будинок перетворили на притулок для малозабезпечених, а в 1866 році в його крилі звели церкву Олександра Невського. Після освячення привид ніби зник, але в будівлі з’явилися інші дивні явища — на людей падали камінці і дрібні предмети.
У 1896 році в садибі сталася велика пожежа. Вогонь знищив дерев’яну частину, а в кам’яній бачили силует у білому — кияни були впевнені, що це постать Сулими.
Після відбудови тут ще деякий час працював притулок, а з 1928 року — комунальні квартири, офіси та магазини. Та місто добре пам’ятає її легенди. Кажуть, що ревнивий привид Сулими й досі не покидає свого маєтку.
Підземна тюрма НКВС: київський лабіринт, який довго приховували
На перетині вулиць Кудрі та Чигоріна, просто під сучасними житловими будинками, розташований один із наймоторошніших підземних об’єктів Києва — секретна в’язниця Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР. Її існування роками замовчували, а вхід залишався закритим навіть після падіння радянської влади.
Початок історії — ще в XIX столітті, коли на Печерську будували величезну фортецю. У зону майбутніх валів потрапила тюрма 1818 року. Її мали знести, але зрештою включили до системи фортифікацій — так утеча стала фактично неможливою.
Про підземелля знову заговорили вже в наш час. Під час будівництва елітного хмарочоса робітники натрапили на замурований прохід. Після розкриття стіни та відкачування води археологи виявили цілісний комплекс камер — із гачками, ґратами та написами на стінах. Більшість із них зроблені у 1920–1930-х роках, але є і післявоєнні — залишені німецькими військовополоненими.
Сьогодні підземна тюрма НКВС є частиною київської «Київської фортеці». Місце відкрите для екскурсій, і ці візити рідко залишають когось байдужим: атмосфера тут збереглася майже такою ж, як і сто років тому.
«Будинок із котами»: київський модерн, який перетворився на міську легенду
На Гоголівській, 23 височіє будинок, який кияни давно прозвали «Будинком із котами». Колись про нього казали ще гучніше — «Замок Кощія». Особняк і справді вирізняється настільки химерним декором, що спокійно проходити повз важко й сьогодні.
Збудований у 1909 році архітектором Володимиром Безсмертним, дім став однією з найсміливіших його робіт. Хоча майбутній головний архітектор Києва зазвичай працював у стриманіших стилях, тут він поєднав модерн із готикою та повну асиметрію фасаду. Через це довго побутувала легенда, що будинок насправді належить перу Владислава Городецького — але архіви спростували міський міф.
Замовником був полковник Федір Ягимовський, який служив у Литві. Можливо, саме тамтешня архітектура й підштовхнула його до середньовічних мотивів. Особняк має Т-подібну форму, зелені стіни, білі декоративні елементи й різні форми вікон та балконів. Вітражі, розташовані майже на рівні землі, викликали суперечки ще на початку ХХ століття — але згодом стали впізнаваною деталлю будинку.
Найбільше уваги приваблює скульптурний декор. Біля входу — фігури сов, над великим вікном — барельєфи котів із зеленими очима та червоними ротами. На самому верху фасаду — зображення чорта, під яким розміщено фамільний герб Ягимовського. Поміж декоративних елементів — маскарони з різними виразами облич, що лише підігрівали уяву киян.
За століття в будинку мешкали відомі люди: історик та етнограф Микола Левченко, учений Степан Тимошенко, на честь якого на фасаді встановили пам’ятну дошку. Але поруч із документованими фактами містом десятиліттями ширяться інші історії — про нібито фатальний вплив будинку та «небезпечну» ауру його мешканців.
Таємнича руїна з головою демона: що ховається у двориках Бехтеревського провулку
Руїни маєтку кінця ХІХ століття
Варязький провулок, 8-Б
У Варязькому провулку, зовсім поруч із Покровським монастирем, можна натрапити на руїну, про яку знають далеко не всі кияни. У глибині дворів стоїть самотній портик — останній фрагмент маєтку кінця ХІХ століття, зведеного за проєктом архітектора Володимира Ніколаєва. Свого часу тут мешкали генерал-губернатори, а пізніше знімав кімнату Іван Нечуй-Левицький. На початку 1980-х у будинку знімали фільм «Гонки по вертикалі», а в 1986 році руїну внесли до списку об’єктів культурної спадщини.
Як саме зникла будівля — загадка навіть для сусідів. Жодної точної версії не збереглося. Подейкували, що залишки укріплять і перетворять на літературну кав’ярню, але роки минають, а плани так і не вийшли за межі розмов.
Сьогодні погляд привертає не тільки сам портик, а й маскарон на його стіні — голова демона з химерною, майже усміхненою гримасою. Саме вона стала найвідомішою деталлю втраченої споруди та її негласним символом.
«Труба» на Майдані: перехід, який стоїть на місці стародавнього болота
"Труба" на Майдані Незалежності
Майдан Незалежності
Підземний перехід біля Головпоштамту, відомий серед киян як «Труба», має значно давнішу історію, ніж може здатися. Колись на цьому місці було Козине болото — місцевість, яку наші пращури вважали «нечистою». Здавалося, що тут живуть чорти, і люди намагалися оминати цей район.
Сьогодні територією болота володіє Київський метрополітен, але деякі перехожі досі кажуть, що почуваються тут пригніченими, ніби місце зберігає давню енергетику.
Поруч із переходом — інша моторошна київська історія. На місці нинішнього Головпоштамту колись стояв прибутковий будинок міщанки Ольги Дьяконової. Вона скаржилася, що в її оселі самі по собі рухаються меблі та літають предмети. Дьяконова захоплювалася спіритизмом — модною на початку ХХ століття розвагою — і час від часу влаштовувала спіритичні сеанси, після яких у будинку, за словами господині, починалися дивні явища.
Спочатку вона запросила священника освятити приміщення, але й це не допомогло. Тоді жінка звернулася до поліції. Правоохоронці зафіксували в протоколі факт «дивних подій» і зрештою будинок опечатали. У 1941 році його зруйнували, а згодом на цьому місці звели Головпоштамт.
Завод «Радикал»: покинута територія з небезпечним минулим
На Червоноткацькій, 61 розташована одна з найвідоміших київських «забутих» зон — територія колишнього хімічного заводу «Радикал». Сьогодні це порожні корпуси, уламки лабораторного обладнання та заржавілі конструкції, але справжня небезпека криється не в атмосфері, а в спадку виробництва.
Підприємство працювало з 1951 року й було одним із небагатьох у СРСР, де використовували великі обсяги ртуті. Після зупинки роботи в 1996 році залишки хімікатів не вивезли: у ґрунті та приміщеннях залишилися сотні тонн ртуті, кислот і промислових відходів. Саме це перетворило «Радикал» на одну з найбільш токсичних ділянок столиці.
У 2000-х завод пройшов через банкрутство й судові процеси, а у 2002 році його офіційно визнали особливо небезпечним хімічним об’єктом. Територія досі залишається забрудненою, а фахівці фіксують підвищений рівень ртуті в повітрі та ґрунті.
Зайти сюди не радять навіть досвідченим урбан-дослідникам — ризики для здоров’я надто високі. Місто планує очистити територію, але наразі «Радикал» залишається похмурим нагадуванням про промислове минуле Києва й наслідки нехтування екологічною безпекою.
Левеня, що відганяє смерть: охоронець будинку на Гончара
Шпиталь Качковського-Маковського
вул. Олеся Гончара, 33Б
На вулиці Олеся Гончара, 33б стоїть одна з найвиразніших споруд київського австрійського модерну — колишня клініка Маковського. Невеликий, але надзвичайно вигадливий будинок архітектора І. Ледоховського спершу створювався для доктора медицини П. Качковського. Після його смерті споруду успадкував колега — лікар Ігнатій Маковський, який перетворив будинок на одну з найсучасніших хірургічних клінік початку ХХ століття.
Увагу привертає деталь, що зробила будівлю впізнаваною: біля фасаду стоїть маленьке кам’яне левеня. За задумом, воно мало охороняти дім і відганяти зло.
Саме в цій клініці, після замаху в Київській опері, помер прем’єр-міністр Російської імперії Петро Столипін.
А в 1990-х у будинку розмістився головний офіс Народного руху України. Партія переїхала сюди незадовго до загибелі свого лідера В’ячеслава Чорновола в 1999 році.
Сьогодні левеня і далі стоїть біля входу — маленький кам’яний сторож, який пережив усіх своїх власників і став символом непростої долі будинку на Гончара.
Попри різні теми й масштаби, усі ці місця об’єднує одне — вони допомагають відчути Київ багатошаровим, загадковим і сповненим історій, що досі живуть у його вулицях і дворах. А якщо хочеться побачити інший бік міста — спокійніший, натхненний і зосереджений на мистецтві, — варто звернути увагу на нашу добірку «6 місць для натхнення: музеї та галереї Києва, які варто відвідати на вихідних». Це хороший спосіб продовжити знайомство зі столицею та знайти нові точки дотику з її культурою.
