Ми хочемо, щоб наші вистави продукували до роздумів: інтерв’ю з художнім керівником Малого театру Дмитром Весельським

Очікування частково справдилися. Реальність завжди вносить корективи у плани й фантазії. Через те мені довелося зіштовхнутися з багатьма обставинами, яких я не міг передбачити або уявити.

За фахом я театральний режисер. І те, що стосується місії художнього керівника театру, для мене нескладно. А от директорство, господарська та адміністративна діяльність через брак досвіду і розуміння цієї сфери дається складніше. Довелося вчитися з нуля.

По-перше, ми просто з’явилися. Три роки тому відбулося повне перезавантаження Малого театру, що пов’язане з трьома чинниками. По-перше, повністю змінилося керівництво. По-друге, як наслідок цього, змінилася основа творчого колективу – актори. По-третє, театр нарешті отримав приміщення. До цього Малий орендував майданчики та не працював на відкриту касу.

Власне, три роки тому ми з’явилися на театральній карті Києва.

Я насмілююся так вважати, бо до цього театр мало хто знав. Взагалі потрапити в Малий було неможливо, бо на його вистави запрошувалися учні цілими класами, а показували здебільшого шкільну класику.

Три роки тому про нас дізналися. Зараз у Малому, по-перше, аншлаги, а по-друге, ми активно беремо участь у фестивалях та конкурсах.

Я задоволений тим репертуаром, який вдалося створити за ці роки. По-перше, кількістю –  зараз у нас 12 вистав. За три роки та не маючи додаткових фінансових вливань – мені здається, що це непогано. По-друге, якістю. Думаю, всі наші вистави – це непоганий театральний продукт.

Максимально не просто, але дуже класно. Це приміщення не пристосоване до театру. Тут не було ані стільців, ані сцени, нічого. Фінансового ресурсу зробити з цього приміщення театр не було. Він, можливо, з’явився б, але треба було чекати. У той час як нова амбіційна команда була повна енергії ставати до роботи тут і зараз. Тому ми вирішили не чекати грошей: актори власноруч ночами, бо вдень репетирували, усе фарбували й майстрували.

Звичайно, приміщення й зараз потребує капітального ремонту. Наш майданчик і за технічними можливостями, і за кількістю апаратури залишає бажати кращого. Але тим не менш ми працюємо.

Мені здається, сучасний театр в будь-якому разі виходить за рамки формату з четвертою стіною. Оскільки в принципі будь-який напрямок мистецтва зараз синтетичний. Постмодернізм передбачає змішування жанрів. Усі прогресивні театри, які мислять сучасно, апріорі є мультикультурними.

У нас, окрім вистав, постійно проходять читки сучасної драматургії та прози, лекції й майстер-класи. Два сезони в Малому успішно йшов унікальний проєкт Іллі Пелюка «Ніч з…». Ми запрошували театральних зірок і в присутності глядачів робили з ними розважально-інформативні інтерв’ю: «знущалися» з зірок, дуріли та імпровізували з ними.

Проходили в нас і музичні концерти на терасі. Окрім театральних івентів, в Малому відбуваються й інші, що близькі нам по ідеях та сенсах.

Як завжди, частіше за все телефонують та питають: «А що у вас комедія?». Словосполучення «культурно відпочити» досі актуальне й завжди буде актуальне. Бо всі хочуть утікти кудись від реалій, щоб розслабитися після важкого робочого дня. Очевидно, цей продукт користується попитом. Добре, що ми можемо дозволити собі не тільки такий формат.

Оскільки Малий – це абсолютно камерна історія, ми створюємо вистави, в яких місія розважати не єдина.

Місія театру однозначно не розважати, як на мене. Точніше, розважати – це одна зі складових. Якщо ставити собі тільки таке завдання, то я не знаходжу в цьому надто багато сенсу. І тим паче при існуванні стількох інших напрямків мистецтва, в яких це єдина мета.

Театр – все-таки річ складніша, річ про новий досвід, про можливість отримати такі емоції і переживання, що потім конвертуються у висновки, які люди не можуть отримати в повсякденному житті.

Але які можуть у цьому повсякденному житті використовувати надалі. Через призму того, що вони побачили, почули, дізналися й пережили.

Наш театр починається з особистостей, які в ньому працюють. З команди. З однодумців.

По-перше, за живим спілкуванням, по-друге, за роздумами. Принаймні нам би цього хотілося. Щоб наші вистави продукували до роздумів і – як наслідок – до розвитку.

У мене є мрія. Коли-небудь, сподіваюсь, я її здійсню. Я хочу зробити іншу виставу Куліша – «Патетична соната». Це одна із п’єс, що давно знаходяться у моїй режисерській кишеньці. Але вона, як на мене, потребує великої сцени та великих фінансових затрат.

А в рамках Малого театру ми зупинилися на «Маклена Граса», бо вона не менш актуальна зараз. У кожному слові ми знаходимо паралелі із сучасністю. Бо умови, в яких знаходяться персонажі, це політична, культурна та економічна криза. І саме таку паралель ми проводимо із сьогоденням.

Події у п’єсі відбуваються у тридцяті роки в Польщі, коли в нас вже повністю встановлена радянська влада, а там ще розквіт політичних змін. Аби не говорити прямо, Куліш обирає іншу країну, але по суті розповідає про наші реалії.

Перемога популізму, віра в диво, віра в те, що хтось або якась ідеологія змінить твоє життя і зробить тебе щасливим, те, як масово на ці слова купляються люди і знімають таким чином із себе відповідальність. Це теж те, що зараз напрочуд актуально в нашій країні. З іншого боку, зараз, працюючи над п’єсою і досліджуючи персонажів, ми розуміємо, що довіра цьому популізму – це соломинка, за яку вони хапаються, бо їхнє життя непросте.

Тим не менш п’єса цікава й тим, що ми знаємо, чим все закінчилося. Ми знаємо про 70 років СРСР і говоримо про те, як це сталося, з чого взялося й народилося. Це ще й історичне дослідження.

Куліш не знав, що буде, але писав та інтуїтивно відчував. Адже це його остання п’єса. Через рік він був арештований, а через кілька років розстріляний. Але тим не менш він свято вірив, що ті зміни, які відбувалися, правильні. П’єса написана з цієї позиції. З позиції людини, яка все-таки надіється. П’єса Куліша закінчується оптимістично. Але ж ми знаємо, що цей оптимізм не був виправданий.

Усе, що я до цього говорив, більше стосується антуражу, обставин. Глобально наша вистава буде не про це. Вона, як завжди, буде про любов. Не романтичну любов, а любов до людини, гуманізм. І про пошук місця цієї любові під час таких максимально загострених соціальних конфліктів.

Чи є місце добру і любові в людині в таких обставинах? Наша вистава має наштовхнути саме на такі роздуми.