Хрещатик

Хрещатик – одна з найкоротших (1,23 км) і найширших (130 м) центральних вулиць в світі.

Походження її назви тлумачать по-різному. Одна з версій пов'язана з ярами, що пересікали (перехрещуються) тут долину за часів Київської Русі, і дали їй назву Хрещатої.

Формування і забудова Хрещатика дерев'яними будинками почалася в кінці XVIII ст. в районі сучасної Європейської площі. У 1804-1806 рр. на початку вулиці був побудований перший в Києві Міський театр. Тоді Хрещатик називався Театральною вулицею. У 1851 р. цю дерев'яну споруду знесли і замість неї звели за проектом архітектора Олександра Беретті триповерховий готель «Європейський».

На Хрещатику вперше в місті з'явилося газове, а потім електричне освітлення, почали функціонувати водопровід і каналізація, з'явилися перші трамваї (1891) і тролейбуси (1935). В середині XIX ст. на початку вулиці був закладений декоративний сад – Володимирська гірка. У 1870-80-х рр. тут зводилися переважно триповерхові будинки з магазинами, адміністративні будівлі з приміщеннями для контор і банків, готелі, кінотеатри, ресторани тощо. Хрещатик набував значення головної вулиці Києва. У 1904 р. бруківку замінили гранітними цеглинами.

Під час Другої світової війни Хрещатик був зруйнований. Відновлювали улюблену вулицю кияни і старі й малі. Після реконструкції (архітектори А. Власов, А. Добровольський, В. Єлізаров, А. Малиновський і Б. Приймак, інженер І. Скачков) вона була розширена до 100 м і набула сучасного вигляду.

На парному боці Хрещатика, — три будинки початку ХХ сто­­ліття. Будинок № 6 (1911 р., арх. І. Зекцер, Д. Торов) цікавий тим, що горельєф на його фасаді є копією роботи бельгій­­ського скульптора К. Меньє «Ін­­дустрія». Будинки № 8 (1914 — 1916 рр., арх. Л. Бенуа, П. Анд­рєєв) та № 10 (1915 — 1916 рр., арх. П. Андрєєв) — типові офісні споруди, що їх проектували суто для банків. Зберігся ще один банківський будинок — № 32 (1911—1913 рр., арх. Д. Лін­дваль), зведений для Київ­ського відділення Російського банку зовнішньої торгівлі. Побудований у стилі модерн, будинок відтворює форми італійського ренесансу. Над карнизом — скульптури, які символізують торгівлю та мореплавство. Над вікнами першого поверху — маскарони у вигляді жіночих голівок. Та дві з них абсолютно безформні, начебто розгладжені. Можна собі уявити тутешнє пекло 1941 року, якщо навіть каміння текло. Тепер цей фасад — своєрідний пам'ятник довоєнного Хрещатика, так само, як і квартал між вулицею Богдана Хмельницького та буль­варом Тараса Шевченка. Квартал зберігся майже пов­ністю: від № 40/1 до № 52.

У цьому кварталі Хрещатика на увагу заслуговує кожен будинок. Під № 41/1 (1873— 1874 рр., арх. В. Ніколаєв) — колишній готель «Кане». У ньо­му зупинявся художник М. Врубель. Будинок № 42 (1891 р., арх. А. Кри­вошеєв) належав дружині Київського міського голови Ользі Дьяковій. Господар Києва отримав будинок як спадщину від свого діда, теж колишнього міського голови І. Ей­смана. Споруди № 44 (1899 р., арх. А. Краусс), № 46 (1873 р., арх. А. Шиле), № 48 (1880р.), № 50 (1881 р., арх. А. Хой­нацький) цікаві як па­м'ятки культури кінця XIX сто­ліття. Будинок № 52 відомий ще й як історична пам'ятка: з 1922 року тут діяв Музично-драматичний інститут імені М. Лисенка — справжня колиска укра­їн­ського мистецтва. Вихованцями закладу були спі­вачки З. Гайдай, О. Пе­трусенко, диригент Н. Ра­хлін, артисти естради Ю. Тимошенко та Ю. Березін (Тарапунька і Штепсель)