Центр сучасного мистецтва М17 відкриває виставковий проєкт «Київ – Венеція», який символічно прокладає міст між двома важливими водними артеріями Європи – Дніпром та Венеційською лагуною. Ця виставка – радше акт творчої фантазії, аніж аналітична паралель до цьогорічної Венеційської бієнале. Об’єднавши під назвою «In Minor Keys» тисячі голосів, покійна кураторка Койо Куо (Koyo Kouoh) віддала данину цінності життя, поширюючи ідеї екогуманізму та соціальної толерантності. У цьому контексті виставка в М17 звертається до теми мінорності як до надії, передчуття світанку.
Встановлювати зв’язок із бієнале – це велика відповідальність, адже найвпливовішу подію року вже назвали однією з найбільш політизованих та скандальних в історії. Венеція стала місцем радикальних виступів, боротьби та суспільного обурення. Серед наскрізних тем – цинізм і жорстокість воєн, соціальні травми, рани колоніального минулого, а також переосмислення наслідків руйнації екологічного балансу.
З-поміж нашарувань актуальних тем та сенсів бієнале ми виокремили лише деякі, свідомо фокусуючись на локальному феномені «мінорності» у контексті прагнень кураторки Койо Куо: переосмислити значення традиційного мистецтва як творчого медіуму, віднайти коріння самовираження та художнього натхнення, зазирнути в невідомі «всесвіти» та архаїчні «святилища» митців.
На відміну від «мажору», мінор звучить тихіше. У межах концепції він не тотожний смутку чи меланхолії, а є способом уповільнення та інтимного, щирого діалогу із самим собою. Це тональність пошуку внутрішньої рівноваги, стан тихої радості, точка зцілення.
Свого часу ЦСМ М17 вже мав досвід проведення арт-терапевтичних сесій разом із художниками, але як створити умови для досягнення бажаних змін стану глядачів? Чи існує творчий лікувальний метод? Койо Куо зверталася до метафори креольського саду та внутрішнього дворику як умовних місць відпочинку, возз’єднання та взаємодії.
Такі простори навчання та регенерації, засновані на спільному знанні та автономії, утворювали цілі екосистеми – «школи», вкорінені у своїх локальних традиціях і територіях.
Ідея спільного творення та колаборативних практик спонукала нас розробити власний трансформаційний маршрут з місцями відпочинку, споглядання, звуку, слова та руху. Наша мета – відволікти, залучити до мрійливості та зачарування, запрошуючи відвідувачів уповільнити темп і дозволити новому досвіду статися.
Занурюючись у простори архаїчних та містичних наративів, ми дозволили собі дещо відійти від суворо «серйозної» траєкторії сучасного мистецтва й довіритися уяві та міфам, мелодії та поезії, руху і медитації, вишиванню і навіть садівництву.
Зважаючи на камерність ЦСМ М17, виставку без перебільшень можна назвати експериментом зі створення власної «мінорної школи» – екосистеми, де автори та відвідувачі існують у постійній синергії та навчанні.
Подібний зв’язок простежується і між митцями – українськими та учасниками Венеційської бієнале, – у творчих практиках яких ми виявили близькі теми та точки перетину по обидва боки уявного мосту між Києвом і Венецією. Такі тематичні діалоги між художниками отримали назви: «Магічні звірі», «Полотно часу», «Частоти душі» та інші, створюючи зупинки для ще одного пізнавального маршруту, що окрім споглядання та дій ініціює осмислення.
Рухаючись обома траєкторіями, глядач опиниться в одній фінальній точці, у дворику ЦСМ М17, наодинці з квітами, в просторі уявного «креольського» саду на Антоновича, покликаного стати місцем зустрічі з собою.