Dolce Languore

Є такий стан літнього дня, коли спека стає майже солодкою. Коли не хочеться нікуди поспішати, коли час сповільнюється і тіло просить тіні, а думки — тиші. Італія XVII століття знала цей стан добре і мала для нього слово: languore — знемога. Не слабкість, а особливий спосіб існування: між сном і явою, між зітханням і та усмішкою.

Барокова музика народилася в цьому просторі. Солодкий біль кохання у Монтеверді, легка спокуса в аріях Кавалі і Санчеса, меланхолія пасакалії, яка тягнеться як тінь від старої стіни — і раптом радісна чакона, що вриваєтсья як подих вітру. LC:EME збирає в одній програмі музику, яка знає: найсильніші почуття ніколи не бувають однозначними.

Серпневий вечір. Будинок Митрополита. Барокова скрипка, віолончель, сопілки, теорба, клавесин — і голоси, які співають про те, що не змінилося за чотириста років.