Iсторії киян, які сортують смiття

Якось я прийшла до подружки в гості і побачила в її шафі пакет iз пластиком. На моє питання, що це і навіщо, вона відповіла, що сортує. До цього я бачила багато інформації, що в нас повний жах з екологічною ситуацією, але то було якось далеко від мене. Я не розуміла, чим саме можу цьому завадити. Вона порадила мені подивитися більше інфо в «Україна без сміття». Я знайшла їх у Фейсбуці, почала читати. А потім, як завжди буває, мені стала постiйно потрапляти на очi інформація про пластик/переробку/сортування.

Одного разу я прийшла додому і кажу подрузi, з якою мешкаю: «Так жити більше не можна. Будемо сортувати». Сказати легко, але спочатку в нас не було баку для сортування, великих мішків. Ми не знали, як правильно все це готується до сортування. Збирали у мішки/мішечки десь півроку. Берегти не було де – виставляли на балкон. Але ж на вулицi дощі й морози, тому ці мішки були сирі. Деякий пластик, який був неякісно вимитий, почав смердіти. Коротше кажучи, повний треш. В якийсь момент ми вирішили все-таки доїхати до сортувальної станції. І з того моменту все вирівнялося. Ми зрозуміли, як облегшити собі життя, і зараз усе відбувається на автоматі.

Спочатку щось типу «Мм, молодець». Потім я ширила свій досвід і в соцмережах, і серед друзів, і в якийсь момент це спрацювало. Мама почала відносити макулатуру і скло у пункт прийому в моєму місті. Одна дівчина з університету після мого поста почала сортувати вдома. На роботі я також домоглася, щоб поставили сортувальні баки. Усім капала на мізки десь місяцiв зо три, як правильно мити/сушити та що перероблюється, а що ні. I вуаля – через 3 мicяцi ми з колегами відвезли 6 мішків пластику і паперу. Знаю, що ті дівчата, які були на сортувальній станції, вже більш свідомо обирають продукти, дивляться на пакування. Вважаю, що це перемога.

Питання сортування – це питання навіть не свідомості, а звичайної ліні. Людям просто лiньки щось починати і виходити із зони комфорту. Тому що це треба мити, сушити, стискати, відвозити, сортувати. Дуже багато «лишних телодвижений». Але варто один раз зробити, і потім вже не буде проблем iз самоорганізацією.

В мене немає чіткого рішення, на жаль. Тому що тут впливає все: ставлення держави, рівень обізнаності громадянського суспільства, наявність переробних заводів, дотації на розвиток екологічних замінників пакувань, штрафи, як у Європі. Ідеально, якщо б це усе поєднати.

Почала сортувати випадково. Побачила ініціативу «Україна без сміття» і вирішила спробувати, адже особливо багато накопичувалось паперу, картону, скла та різних видiв пластика.

Чесно кажучи, особливих труднощів не було. Після першоі поїздки на станцію сортування стало ясно, як краще організувати збір вдома — щоб по приїзду вкластися за 15-20 хвилин. Також я відвідую станцію 1 раз на 2-3 місяці. Цього досить, щоб накопичити сміття та щоб воно було в міру компактним вдома.

Ставлення оточення я не знаю. Адже сортую вдома, трохи в офісі запроваджую. Колеги досить швидко підключилися: тепер на спалювання або переробку iдуть стаканчики, пляшки після святкувань днів народжень, макулатура тощо.

Мені здається, ситуацію зі сміттям треба вирішувати з різних боків — зменшення виготовлення та споживання, переробка та безпечне спалювання. Силами тільки переробки ситуацію не змінити. Важливою проблемою є переробка саме органіки, а вона для більшості населення взагалі недоступна та утилізується найпростішим шляхом — у загальному смітті.

Сортувала моя подруга. Я підглядала, але рік не починала. Мені здавалося, що це надто складно. Але потім трохи розiбралася в механіцi, i стало зрозумiло, що це абсолютно не складно – потрібно лише організуватися. Через 2-3 місяці сортування стало залізобетонною звичкою та справою в кайф. Від усвідомлення, що я живу правильно та відповідально – так, як мусить жити кожна людина на планеті, якщо ми сподіваємося на те, щоб у планети було майбутнє. І усвідомлення того, що мої діти зростають у цій філософії, що я власним прикладом їх програмую.

На станції сортування – концентрація найкращих з людей. Тих, які прийшли в це життя не загидити та знищити все навкруги, а творити добру справу. Російською є таке слово «созидать». Це саме про них. Бувати на станції сортування – це заряджатися їхньою енергією, відчувати себе частиною чистого потоку усвідомленого відповідального існування.

Не було в мене труднощів. Труднощі – у тих, хто все це тримає на своєму ентузіазмі. Я про організацію «Україна без сміття». Не уявляю, як вони без дотацій змогли все організувати, налагодити в тому вигляді, в якому це зараз є. Я вболіваю за них. І дуже вдячна їм, що ступінь моєї свідомості досяг відмітки «Бляха, та прибери ж за собою! Та воно зі звалища нікуди не розсмоктується! Та ти бачила, скільки в світі людей і скiльки кожен iз них продукує сміття щодня! І де воно все має поміститися?!».

Потім було кілька документальних фільмів про захаращення Землі. Поїздки в Європу, де сортування в людей на автоматі. І все склалося, як пазлик. В мене тепер рука не підіймається викинути без аналізу нічого! Я навіть з роботи вожу сміття додому. Збираю за два місяці на балконі, сортую і везу на станцію.

На переробку не здаю. Везу на станцію сортування «Україна без сміття» на Саперно-Слобідській. А вони вже везуть на переробку. На жаль, не все беруть на переробку. Я раніше засмучувалася, що відсотків тридцять вони повертають. Але стала уважнішою в магазині. Стараюся тепер не купляти те, що не приймуть. Є ще станція на Подолі, де беруть небезпечне типу батарейок, лампочок. В мене такого не дуже багато. Поки складаю в окремий бокс. Назбирається – завезу. А решту можна здати на спалення в спеціальних печах. Один великий мішок зараз 100 гривень коштує. За 2-3 місяці наша сім'я з чотирьох чоловік збирає два мішки на спалення: туди йде PET, PS, PP, чеки, вушні палочки, «шуршики», упаковка з дзеркальним напиленням... Я навіть ковпашки від тампонів гігієнічних тепер складаю туди. Звісно, все сміття потрібно очищати, вимивати. Бо інакше я б не змогла збирати на своєму балконі пакети зi сміттям протягом 2-3 місяців. Запах був би нестерпним, і там явно завелася б якась елементарна форма життя...

Оточуючі ставляться або байдуже, або з захватом. Не було такого, щоб хтось назвав мене фріконутою. Бiльшiсть кажуть, що я молодчинка. Але є й такі, які не вірять, що в Україні справді це працює... Є такі, кому подобається, що я цим займаюся, але почати самим просто лінь. Загалом в мене просто хороше оточення з розвинених людей, тож реакція майже одностайно позитивна.

Є. Небагато, але є. Та я не здаюся. Продовжую робити пости. Щоразу стараюся на станції зробити фото чи фото обсягу зібраного сміття за 2 місяці. Щоб все більше людей зрозумiли масштаби дупи...

Я мрію, щоб хтось розумний, багатий та далекоглядний інвестував у будівництво сучасного заводу з переробки та утилізації. І колись йому це вернеться величезними грошима. Ясна річ, на законодавчому рівні мають бути зрушення та підтримка. Я не вивчала, чи у нас взагалі є якісь законодавчі акти, що якось регулюють це питання. Але без адекватної правової підтримки куди воно зрушиться...

Звісно, самі люди. Люди – потужний ресурс. Згадайте Революцію гідності. Ми можемо все. Просто люди заклопотані виживанням. Їм нема коли мислити про наступні двадцять чи п’ятдесят років. Ритм життя – шалений. Всі поспішають. А для того, щоб почати сортувати, треба зависнути на хвилину у думках: «А куди ця етикетка, папірець, пластикова пляшка далі дінеться, як я викину. Що я особисто можу зробити, щоб змінити ситуацію?». Не викидати. А покласти в ящик чи мішок. Потім додати ще пляшку чи упаковку. І ще... Завести на станцію. Отримати досвід та поради. На станції працюють дивовижні ентузіасти. Найкращі з людей. Вони завжди підкажуть та навчать. Ось такий нескладний шлях від того, щоб відділитися від маси тих, хто знищує цю землю, до маленького гурту тих, хто готовий до того, аби взяти на себе відповідальність та бути людиною далекоглядною, яка мислить та співпереживає.

Я сортую вже більше року. Поштовх був лише один: це екологічні проблеми планети та її занепад. На жаль, не так багато людей розуміють, яку шкоду вони наносять планеті, де самі ж живуть. Сміттєві ями, токсичні відходи, смерті тварин, що мешкають у водоймах, глобальне потепління.

Кожен має почати з себе, аби допомогти планеті. На жаль, багато хто думає: «Та яка різниця! Що від мене одного може залежати! Нехай хтось інший цим займається».

Я починав, мабуть, як і всі: ми з дівчиною сортуємо на балконі в різні торбинки, а через кілька місяців відвозимо все на станцію сортування ГО «Україна без сміття».

Труднощів загалом не було. Але я вважаю, що наша влада має сприяти цьому та допомагати мешканцям, поставивши біля кожного будинку окремий контейнер для сміття, що сортується та може перероблюватись.

Мої найкращі друзі почали сортувати після нас. Мама, на жаль, не сортує, але тепер намагається купувати та класти продукти у свої торбинки, щоб не використовувати пластик.

Насамперед – влада. Якщо влада почне говорити з громадянами, що «чуваки, є така проблема і давайте вирішувати її разом», то, можливо, люди задумаються. Якщо люди будуть бачити нові контейнери біля будинків, вони спочатку проходитимуть і не звертатимуть увагу, а потім все ж прочитають надпис «Сортування», «Пластик», «Папір» та почнуть сортувати. І так маленькими кроками все буде змiнюватись. В Європі майже біля кожного будинку стоять роздільні баки зі сміттям, і люди за замовчуванням це роблять. Тому головне, на мою думку, сприяння влади.